Потрібно розрізняти, що є мистецтвом, а що пропагандою

Автор: 
Кандидат філософських наук, експерт ГО «Слово і Діло»

У нинішньому світі надзвичайно важливу роль відіграє культурна (ширше – гуманітарна) політика. І не лише у нинішньому. Про значення культурно-мистецьких цінностей та їхній зв’язок із владою й механізмами її здійснення відомо давно і достатньо добре. Згадати хоча б таких відомих теоретиків як Антоніо Грамші чи Мішель Фуко, які ввели у науковий обіг та обгрутували такі поняття як гегемонія й панівний дискурс. Можна згадати й роботи Пітера Бергмана, Томаса Лукмана, П’єра Бурдьє, з їхніми концепціями соціального конструювання реальності та символічного насилля. Чимало уваги цій проблемі приділяли й у межах так званих постколоніальних і навіть феміністичних студій, згадати хоча б доробок Едварда Саїда, Франца Фанона, Гомі Бгабги, Гаятрі Чакраворті Співак та багатьох інших, ідеї яких в Україні намагалися поширювати Соломія Павличко, Оксана Забужко, Микола Рябчук (з огляду на рівень дискусії щодо заяви В’ятровича про щупальця “русского мира” – марно намагалися). Надзвичайно цікавою також є робота американської дослідниці польського походження Єви Томпсон “Тубадури імперії: Російська література і колоніалізм”. 

Словом, проблема культурної і національнї емансипації вивчається достатньо давно, але на превеликий жаль, для більшості українців ця проблематика досі лишається маловідомою і ще менш усвідомленою. І це при тому, що проблема формування новітньої ідентичності, емансипації та деколонізації (у широкому значенні цього слова) в Україні є вкрай актуальною і навіть гострою. 

З огляду на це, Голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович, заявивши про те, що творчість Віктора Цоя і Володимира Висоцького  - є щупальцями “русского мира”, у певному смислі має рацію. Втім лише у певному смислі. 

Безумовно, оскільки культурна політика, культурні цінності, духовність і навіть масова культура є інструментом “конструювання реальності” й духовної гегемонії  та нав’язування  певних стереотипів й моделей поведінки, можна говорити про те, що «русский мир» в принципі може використовувати і Булгакова, і Висоцького, і Пушкіна, і Достоєвського як “щупальця”. 

Втім, треба зважати на те, що розуміти Булгакова, Висоцького, Чехова, Гоголя, Достоєвського чи будь-які інші здобутки російської та радянської культури виняткого або передусім як “щупальця русского мира” – означає примітизувати і вульгаризувати саме поняття культури, редукувати, зводити значення і цінність культури і мистецтва винятково до однієї єдиної функції – встановлення, забезпечення і збереження відносин панування-підкорення. 

Проблема у тому, що крім ідеологічного змісту твори мистецтва мають ще й мистецьку цінність і вимірювати все винятко ідеологічною лінійкою – це означає наслідувати як не парадоксально радянські підходи, коли твори мистецтва оцінювалися виняткого або передусім під кутом зору їхньої відповідності панівній ідеології, а значення мало лише те чи автор своїм твором “наближає нас до перемоги комунізму” чи “сповідує цінності чужі радянському народу”.  

Навряд чи є доцільність відроджувати такий підхід в Україні. Більше того, навряд чи це можливо.

Іншою стороною проблеми є те, що заява пролунала саме від одіозного В’ятровича, який стільки всього вже наговорив, що будь які його заяви, навіть там де він має рацію сприймаються винятково як спроба щось нав’язати суспільству, в чомусь обмежити або щось накинути. Якщо б це говорив Ярослав Грицак, то думаю значно спокійніше суспільство відреагувало би. Хоча, щиро кажучи, сумніваюся що хтось із серйозних дослідників міг би собі дозволити подібні  свідомо епатажні формулювання, які дозволяє собі пан В’ятрович, якому варто, зрештою, визначитися хто він наразі є: вчений, чиновник, політик чи пропагандист, який прагне все  - науку, культуру, мистецтво тощо поставити на службу чи то державі чи то нації. Рухаючись у цьому нампрямку можна непомітно дійти й до “наукової” расової теорії Розенберга. 

Словом, мені хотілося б, щоб навіть усвідомлюючи (більше того, обов’зково усвідомолюючи) що ті чи інші культурні цінності – починаючи від маскульту і закінчуючи шедеврами мистецтва – можуть мати і швидше за все таки мають певний ідеологічний зміст, а отже можуть використовуватися проти нас, ми все таки не впадали у крайнощі і не обкрадали самі себе, не помічаючи у культурі нічого крім того, що є інструментами забезпечення взаємин влади-підкорення. 

Мені хотілося б, щоб ми максимально налаштували свої “фільтри” в такий спосіб, щоб з одного боку, не позбавити себе можливості споживати дійсно культурні цінності, а з іншого боку, не дозволяти використовувати ці культурні цінності для того, щоб нав’язувати через них абсолютно ворожі чи просто хибні погляди.  Інакше є величезна загроза уподібнитися герою приказки “Накажи дурню богу молитися він і лоба собі розіб’є”.

Думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не несе відповідальності за зміст цієї публікації

Поділіться:

ЧП.INFO онлайн

Телеканал ЧП.INFO онлайн

Думка екcперта

Олена Шевченко
Правозахисниця, голова ГО Інсайт
06.04.2018
Володимир Фесенко
Директор Центру політичних досліджень "Пента"
04.04.2018
Тетяна Попова
Медіаексперт, екс-заст. міністра інформполітики
21.03.2018
RSS-матеріал

Опитування

Чи має Україна нести відповідальність за ситуацію та людей в т.зв. ЛДНР?

Варіанти