Реінтегрувати Донбас? Місія незакінчена

Автор: 
Медіаексперт, екс-заст. міністра інформполітики

Четвертий рік «гібридної війни» нарешті змусив державу розробити проект нормативного акту з дуже довгою назвою «Стратегія інформаційної інтеграції окремих територій на Сході України, на яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, та територій, прилеглих до району проведення антитерористичної операції». Іншими словами мова йде про більш відому вже на протязі двох років Стратегію інформаційної реінтеграції Донбасу. Проект вкрай необхідний, але обраний цього разу шлях його реалізації спонукав поділитися деякими думками.

Не бачу ніякого сенсу повертатися до історії цього питання. Насправді, ще в 2015 році держава взяла на себе зобов’язання розробити нормативний документ щодо інформаційної реінтеграції регіону та почати його реалізацію у 2016 році. Це завдання виконувалося вчасно у визначені терміни. Вже навесні 2016 року робоча група за участю провідних фахівців державного сектору та громадського суспільства, яка була створена на базі Міністерства інформаційної політики (МІП), розробила проект, провела його обговорення з українськими експертами, міжнародними організаціями, які нам активно допомагають на сході держави, та надала його на розгляд вищого керівництва. Але після цього настала дуже дивна пауза. Минув рівно рік – і ми, замість реальних результатів реінтеграції регіону, отримуємо проект нового документа без чітких перспектив його ухвалення та виконання.

З огляду на зазначене візьму на себе сміливість прокоментувати деякі положення стратегії.

Перш за все, її розробники вбачають, що в «основу стратегії покладені завдання інформаційної політики України…». Чудова теза, але в якому нормативно-правовому акті держави визначені основні засади того, що називається «інформаційною політикою України»? Можу помилятися, але мені невідомо про існування нормативного акту такого змісту.

Інше питання до розробників стратегії – в чому її принципова різниця з проектом річної давності і чому не врахована попередня праця дуже потужного колективу фахівців? Амбіції та ревнощі заважають чи є інші причини?

У переліку завдань, які мають вирішуватися в тексті стратегії неодноразово зустрічаються словосполучення «створення у свідомості громадян…», «формування стійкого переконання», «підвищення рівня свідомості» тощо. Як при цьому враховані результати соціологічних досліджень серед жителів регіону? Навіщо переконувати людей в очевидних для них речах (наприклад, що це є війна)? І взагалі, з позицій науки, яким чином розуміти змістовне наповнення терміну «формування стійкого переконання»? І де при цьому закінчуються цивілізовані методи формування переконання і починається пропаганда? Слід також зазначити, що одночасна реалізація вимоги про 75% відомих квот на телебаченні та бажання досягти якихось переконань на Донбасі – це утопія в сфері державного управління. Схоже, що ми пішли шляхом найменшого спротиву замість спроби створити привабливий український продукт, контент, ідею, мрію, які перетнуть будь-які кордони: державні, мовні, свідомості тощо…

Очевидно, що інформаційна реінтеграція має здійснюватися у контексті загальнодержавних заходів щодо вирішення кризової ситуації на сході держави. Тому читачі мають право запитати: чи існує в Україні загальнодержавна стратегія реінтеграції тимчасово окупованих територій та відповідні стратегії по інших складових, синхронізована реалізація яких на рівні держави дозволить досягти бажаного ефекту? Знову ж таки можу помилятися, але на рівні нормативних актів держави зазначена проблема поки що не є врегульованою.

Наведене питання спровокували автори стратегії інформаційної реінтеграції. Вони своє бачення щодо відновлення інформаційного суверенітету над тимчасово окупованими територіями висловили через дуже цікаву тезу – «відновлення… через відновлення фізичного контролю». Вибачте, це або непрофесіоналізм, або класика жанру безвідповідальності. Фізичний контроль безумовно потрібний, але нам слід розуміти сутність ХХІ століття – інформаційне суспільство, супутникові інформаційні технологій, інтернет, інформаційна дифузія та багато іншого. Питання полягає в мистецтві використання можливостей.

Тепер про головне: будь-яка стратегія чи доктрина без плану її реалізації з визначеними практичними заходами, виконавцями, відповідальністю, термінами та ресурсами тощо – це набір макулатури. На всякий випадок нагадаю, що наш проект 2016 року включав розроблення як стратегії, так і плану її реалізації з конкретним визначенням заходів, виконавців, ресурсів тощо. Зазначене мало лягти в основу короткострокового планування на рівні міністерств і відомств, у тому числі бути підставою для включення в процеси бюджетного планування. У варіанті документа 2017 року про плани реалізації стратегії мова не йде. Але вже сьогодні триває процес бюджетного планування на 2018 рік. А спроби традиційно «виїхати» лише на проектах громадського суспільства та іноземній допомозі без провідної ролі і зусиль держави будуть неефективні.

Іншим чинником, який може звести нанівець реалізацію стратегії, слід вбачати відсутність в її тексті конкретних завдань та повноважень суб’єктів її реалізації, механізмів розроблення та поширення стратегічних наративів, нечіткість питань координації та контролю.

Невже наведені вище і цілком очевидні для пересічного урядовця чи представника бізнесу речі не стали орієнтирами для авторів стратегії? Чи це лише спроби видати формальний документ без бажання очолити його реалізацію і взяти на себе певну відповідальність.

Поточний політичний сезон супроводжується оприлюдненням тих чи інших ідей і проектів щодо повернення тимчасово окупованих територій Донбасу та їхньої реінтеграції. Існування таких планів (звичайно, лише проукраїнського спрямування) слід вітати. Але вони є видимою частиною «айсбергу». Його прихована частина оптимізму викликає набагато менше: мало хто зможе втілювати ці плани в життя найближчим часом.

Для більшості наших політичних сил реальні настрої майбутніх виборців, які проживають на території Донецької або Луганської областей, принципової ролі не грають. Вони є електоральною меншістю, а отримання їхніх симпатій – для деяких політиків взагалі під великим питанням. Хто буде заради меншості включати в передвиборчі кампанії речі, які більшість не підтримує?

За таких умов реальні та життєздатні проекти повернення територій та реінтеграції не є популярними. Політики перед виборами ніколи не будуть приймати «важкі» рішення або виступати за їхню реалізацію. І якщо ми говоримо про перспективи інформаційної реінтеграції Донбасу, то не має сенсу очікувати чудес від деяких представників владних структур та більшості майбутніх учасників виборчих перегонів. Тому прогноз щодо наявних напрацювань по реінтеграції регіону з боку державних структур, в першу чергу від Міністерства інформаційної політики, є невтішним з огляду на наведене вище.

Скептики цілком обґрунтовано можуть поцікавитися, яким чином в умовах російської інформаційної кампанії проти України може вирішуватися проблема інформаційної реінтеграції регіону. На мою думку, ту частину проектів, які не потребують особливого втручання держави – слід започатковувати та підтримувати. Власне кажучи, вже є низка діючих інформаційних проектів громадського формату, які є ефективними: Олексія Мацуки, Сергія Попова, Сергія Гармаша та багатьох інших. Якщо спробувати інтегрувати зусилля та ресурси держави і громадських організацій на принципах їхньої самоорганізації та узгодження зусиль – в регіоні можливо сподіватися на ефективність інформаційного впливу більш високого рівня.

А тепер перейдемо до аналізу практичних аспектів реалізації Стратегії інформаційної реінтеграції. На жаль, все зараз ще гірше, ніж з планами.

Наведу всього два приклади. Внаслідок неналежної експлуатації FМ-передавача в Авдіївці, де він не працює з осені минулого року, а контракт та акти на нього лишаються не підписаними Авдіївською військово-цивільною адміністрацією (ВЦА).

Рада Директорів мовлення BBG, яка передавала цей передавач, ухвалила рішення передати його до ВЦА Зайцева, якщо контракт із Авдіївкою не буде підписаний до кінця квітня та передавач не почне експлуатуватися.

Проте, із незрозумілих причин, МІП вирішив, що передавач має залишатися в Авдіївці без контракту та в непрацюючому стані. (Додане нижче відео було записано минулого тижня. Передавач досі не працює).

Другим прикладом нерозумного використання отриманого ще за моєї роботи в МІПі потужного АМ-передавача стала ситуація з його запуском в експлуатацію 3 червня 2017 року.

На жаль, замість того, щоб запустити на ньому запланований «Голос Донбасу» (зі спеціально створеними для Донбасу передачами «ДонбасРеалії» від Радіо Свободи та «Київ Донбас» від «Громадського радіо»), там запустили «УР1». При чому не на тій хвилі, яка була раніше нами узгоджена з міжнародними партнерами. Це при тому, що наші західні партнери вже закупили необхідні додаткові матеріали для переналаштування передавача на хвилю, і чекали тільки підписання контракту. Який чомусь знов таки наші не підписували вже майже рік.

Я здогадуюсь, що є бажання показати якісь результати роботи перед запланованою поїздкою в АТО Комітету зі свободи слова та інформаційної політики Верховної Ради України, але, на жаль, щоб були належні результати треба щоденно виконувати багато рутинної менеджерської роботи. Планування має йти не по 1 передавачу 1 раз на місяць, а одночасно по 20+ різних напрямках, тому що реалізація кожного з них із дотриманням усіх юридичних нюансів займає певний час. Для веж це майже рік, для передавачів від 3 до 6 місяців. І це за умови зняття всіх бюрократичних перепон. На жаль, поки що задовільною цю роботу я назвати не можу.

Думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не несе відповідальності за зміст цієї публікації. 

https://www.radiosvoboda.org/a/28532231.html

Поділіться:

ЧП.INFO онлайн

Телеканал ЧП.INFO онлайн

Думка екcперта

Анна Маляр
Юрист-кримінолог, кандидат юридичних наук
06.12.2017
Денис Ципін
Адвокат, голова Центру Конфліктології і Права
22.11.2017
Тарас Чорновіл
Народний депутат України 4-х скликань
10.11.2017
RSS-матеріал

Опитування

Масові протести у Києві - це:

Варіанти