|
Які вони різні, ці обличчя! Наївні, смутні, частіше надто серйозні для свого віку. Вони дивляться на нас у метро, на вокзалах, з екранів телевізорів. Дівчатка й хлопчики, кому від народження кілька місяців, кому всі 16 років. Доля в кожного своя, лихо - однакове. Це діти, які загубилися.
З РІДНОГО ДОМУ - У ЖЕБРАЧКИ
П'ятилітня Оленка Валеєва (прізвище змінене - Т.Г.) пропала надвечір. Після дитячого садка гралася у дворі з подружками. Кинулися шукати, а дівчинки немає. У маленькому містечку Черкаської області, де, здається, всі один одного знають, загубитися вона не могла. Так й подружки із сльозами на очах запевняли: "Прийшла тітка і забрала Оленку з собою". Дівчинка довірливо простягнула чужій жінці ручку й пішла. Куди? Що це за тітка? Промаявшися цілу ніч, батьки кинулись у міліцію. І якось ніхто відразу й не згадав, що приблизно в той же час, коли зникла Оленка, з будинку Валеєвих випурхнула жінка, котра приїхала до них на пару днів.
Гостю ніхто добре й не знав. Була вона випадковою знайомою мами, в якої язик не повернувся відмовити в притулку. ("Мені лише кілька днів перебути, а там я владнаю свої проблеми".) Було видно, що жінці непереливки, а Валеєви з тих, хто завжди надасть допомогу.
Минуть чотири місяці, і мама Оленки проклинатиме свою "руку допомоги". Дівчинку знайшли на станції Київ-Московський. Замурзана, у рваній кофтинці, вона сиділа на сходах і вгризалася у черству булку. Поруч з нею був пакет, як потім виявилося, з речами. Працівники вокзалу помітили, що дівчинка просиділа кілька годин підряд, навіть не намагалася зрушити з місця. Було видно - дитина дуже боїться. На запитання відповідала коротко: "Чекаю маму!" Але ні імені мами, ні свого прізвища назвати не змогла. Тільки повторювала, що мами в неї дві.
Лише коли дитину привезли до лікарні, вона плутано розповіла, що з новою мамою вони ходили по вокзалах і просили гроші в "добрих людей". До речі, "нову маму" так і не вдалося відшукати. Дитину, котра стала їй непотрібною, вона бездушно кинула напризволяще.
Історія Олени Валеєвої - із щасливим кінцем. Її знайшли батьки. З роками травма, нанесена в дитинстві, загоїться. Але скільки їх, покалічених дитячих доль, які вже не виправити? Ніколи, жодними зусиллями...
ЧОМУ ВОНИ УХОДЯТЬ?
Страшно зізнатися, але до обідранців на столичних вулицях ми якось звикли. Нічийні діти шастають у юрбі, жалібно просять милостиню. А діставши свої копійки, відразу тікають. Вони бояться нас. Ми байдужі до них. Два паралельні світи.
А між тим, у компаніях, що збиваються за ознаками вовчої зграї, не всі підлітки з неблагополучних родин. Не за всіма стоїть байдужність батьків-алкоголіків. Є тут діти, чиє зникнення залите сльозами, чиї обличчя переслідують батьків у снах, у чиїх будинках не вивітрюється запах ліків. То чому вони йдуть з дому? Чому зникають?
Маленькі можуть заблукати в місті серед незнайомих вулиць, не знають свого імені та прізвища, не пам'ятають імен батьків, плутають назви вулиць і міст. Траплялися випадки, коли малята сідали в електричку чи автобус, "щоб покататися", а потім не знали, як повернутися назад. Тих, кого підбирають і відправляють у лікарні й притулки, числяться "невідомими" півроку. Потім, за законом, їм дають нові імена та прізвища, виписують нові свідоцтва. І все, на світ з'явилася зовсім інша особа. Діти ж ростуть швидко і швидко змінюються зовні, тому на знімках, розвішаних по різних кутках, їх уже не впізнати.
Трапляються й інші трагедії, як з Оленою, коли дитину заманюють дорослі, щоб з її допомогою вибивати милостиню. Або ж викрадають дітей ще для більш жахливих речей, про що іноді повідомляють засоби масової інформації.
Підлітки з дому не зникають. Вони йдуть, грюкнувши дверима. Вразливі, вперті, вони найчастіше не розуміють навіть самих себе. Вони "карають" батьків, а потрапляють у пастку самі. Свобода вулиць - свобода від обов'язків - перехоплює подих. Сьорбнувши її, дуже непросто повернутися до нудотних буднів. І визнати свою провину, і простити "предків", і переломити впертість... Крадіжки, кайф від клею, проституція - зворотний бік тієї свободи. Але усвідомлення безвиході приходить не відразу. Іноді приходить надто пізно.
Діти зникають в усьому світі. Навіть найбільш благополучні країни потерпають від цього лиха. Якщо вірити статистиці, то у світі не повертаються додому мільйони. Найбільше таких дітей у Південній Америці та Африці. В Україні, як повідомив нас заступник начальника Департаменту кримінальної міліції у справах неповнолітніх МВС України Борис Шилін, ситуація помалу поліпшується: якщо у 1998 р. в розшуку знаходилося 9 тисяч, то з кожним роком ця цифра зменшується. Торік розшукувалося 1150 осіб.
ПОДВИЖНИКИ З "МАГНОЛІЇ-ТВ"
У тому, що міліції власними силами не справитися з розшуком дітей, не сумнівається ніхто. Тільки одне - знати, а інше - підставити плече. Комусь треба було вдарити на сполох: "Піднімайтеся, люди добрі!" Створити своєрідний штаб, де була б зібрана вся інформація про дітей, які зникли, куди міг би звернутися кожний, хто що-небудь знає про них. Цю місію взяла на себе невелика - 50 співробітників - і не надто багата телекомпанія "Магнолія - ТV".
- Ми працюємо в кримінальному жанрі, - розповіла її генеральний директор Євгенія Ткаченко. - Ми були вражені тим, скільки людей щезає у нас в країні. І два роки тому вирішили створити в компанії "Службу розшуку дітей", щоб допомогти найбільш беззахисній категорії - дітям до 18 років.
Співробітники "Магнолії" прекрасно усвідомлювали: створення "Служби" потребує коштів. Проект жодних дивідендів, крім моральних, не обіцяє. Але ніхто в компанії проти нововведення не заперечував.
Олександр Рябін - головний редактор програми "Служба розшуку дітей" і журналісти Оксана Задорожня та Любомир Сирокомський вміють без зайвого пафосу, без сентиментальності й менторства робити передачу, від якої щемить серце. Професіонали високого рівня, вони вміють знаходити спільну мову з дітьми, малята їм довіряють, їм вдячні батьки.
- Звернутися в нашу "Службу" можуть будь-які батьки, в яких пропала дитина, - пояснює Олександр Рябін. - Послуги безплатні. Але треба пам'ятати: ми працюємо в тісному контакті з міліцією. Тому подаємо інформацію про дитину лише після того, як батьки звернулися до міліції.
"Служба" постійно на зв'язку з дитячими притулками. Про кожного нового вихованця притулку інформація обов'язково надходить у "Службу". От тільки біда - в жодному з 94-х дитячих притулків України немає комп'ютерів. Без інтернету втрачається дорогоцінний час - адже по телефону не можливо передати фото дитини.
Щотижня в ефір виходить по три передачі. Спочатку вони транслювалися лише на телеканалі "1+1".
- Ми розуміли, що з лихом можна справитися тільки усією громадою, - розповідає Євгенія Ткаченко. - Тому виділили "Службу розшуку дітей" в окремий проект і звернулися до всіх великих телекомпаній України, до всіх редакцій газет із проханням підтримати нас.
Подвижникам з "Магнолії" вдалося зачепити найпотаємніші струни в душах тих, хто живе у світі твердої конкуренції. Виявилося: якщо мета шляхетна, то вона зуміє відсунути на задній план особисті амбіції. Склалася безпрецедентна у світовому телебаченні ситуація: п'ять великих українських телекомпаній - "1+1", "Інтер", "Новий канал", УТ-1, IСTV - почали транслювати однакову передачу по кілька разів на тиждень. До проекту приєдналися практично всі великі українські газети. Зараз компанія налагоджує зв'язки з регіональними каналами і виданнями, більшість з них уже дали згоду на співробітництво. До Євгенії Ткаченко прийшли навіть представники двох рекламних агентств із пропозицією вміщати плакати "Служби" на своїх сітібордах. Фотографії дітей, які знаходяться у розшуку, з'явилися на всіх великих вокзалах, у київському метрополітені.
Практика "всією громадою" спрацювала: за два роки до батьків повернулися 190 дітей.
Тетяна ГОНЧАРОВА
|
