ПОДІЇ

Дружина бійця 72-ї окремої механізованої бригади ім. Чорних Запорожців і досі зберігає в телефоні повідомлення: «Ви мене не знаєте, але Руслан просив вам переказати, що він живий. Якби не він, не знаю, що було б з нами».

Радісну звістку після важких днів невідомості їй надіслала жінка, чию родину старший сержант Руслан на псевдо «Сімьорочка» допомагав евакуювати з села Мощун на Київщині.

– Коли ворог почав безжально обстрілювати Мощун, ми багато місцевих мешканців вивели звідти, – згадує Руслан. – Робили групи прикриття, тримали периметр, доки люди збиралися. Якось виводили велику сім’ю: батько, матір, їх дітей, внуків. І я попросив їх, коли будуть у безпеці, написати моїй дружині, що я живий, все нормально. Зв’язку тоді не було зовсім, мої взагалі не розуміли, що зі мною.

Мощун, як розповідає «Сімьорочка», росіяни накривали і з «вертушок», і з артилерії.

– Було дуже тяжко, але всі трималися. Ніхто і не думав відступати, – говорить він. – Я попросився на передок, тому що мав досвід війни на Донбасі. Мені не звикати. Але я був приємно здивований тим, що на Мощуні були хлопчики й зовсім необстріляні, які вперше потрапляли у такий жах. І, на їхню честь, реагували дуже адекватно, міцно тримали оборону. Молодці! Не пропустили на Київ росіян. Мощун вистояв. Хоча, зізнаюся, на те місце, де проходили бої, не можу спокійно дивитися. Маю сказати, що і люди допомагали. Вони усім старалися підтримати, бо розуміли, що стоять за нами.

Вдома на Руслана чекає 8-річний син. Руслан говорить, що попри те, що він багато років працював у прикордонній службі, воював на Донбасі, син дуже болісно відреагував на від’їзд батька.

– Власне, я ж майже весь час був на ротаціях, йому тяжко було, але до повномасштабного вторгнення він більш менш спокійно тримався. А от цього разу, коли їхав, дитину просто не можна було заспокоїти. Він розумів, що щось серйозне сталося. Каже мені: «Я хочу, щоб нарешті закінчилася та війна і ти завжди був удома», – ділиться наболілим боєць.

Головнокомандувач ЗС України