Авторська колонка

На наших очах розгортається найбільша битва в світовій історії після 1945 року.

Розгортається повільно, але невблаганно.

Не кажіть про Ізраїль. Ізраїль ніколи не воював, маючи один літак на десять ворожих.

Не кажіть про Америку, хай Бог її благословить. Америка ніколи не воювала, не маючи критичної переваги в усіх компонентах.

Нам допомагають, так. Але це не йде в жодне порівняння з тією допомогу, яку мав той же совок під час ДСВ. В жодне, навіть приблизне порівняння.

Але попри всі закони війни і фізики, ця битва розгортається. І українці йдуть вперед.

Все надія на нелюдську стійкість Української Армії.

На нелюдську стійкість українського піхотинця-штурмовика.

На нелюдську ефективність українського артилериста і зенітника.

На нелюдську затятість українського танкіста, який перетинає океан вогню і безмежжя мінних полів та розбирає ворожу оборону.

На нелюдську сміливість українського пілота, який втретє за добу, відключивши усю електроніку, летить на наднизькій висоті і пускає НУРС по ворожому укрєпу, ухиляючись від шаленого вогню ППО.

На нелюдський стратегічний геній Залужного.

Людського в усьому цьому дуже мало.

Людина слабка, людина хворіє, втомлюється, ностальгує, боїться, жалкує, сумнівається. А це все неможливе тут і зараз. Все це означає лише поразку і загальну смерть.

Людського в цьому нема взагалі. Це подолання людського. З усіма наслідками, як хорошими, так і поганими. Але зараз це не має жодного значення.

Значення має лише перемога