Зараз навколо реформи ринку землі і проведення референдуму щодо земельного питання, знов почалися запеклі суперечки.
І тут одразу важливо зауважити кілька моментів.
Передусім, необхідно розмежувати дискусії навкого питання про те, чи варто запровадити в Україні ринок землі в принципі та суперечки щодо питання про те, чи треба спочатку провести референдум і лише після нього вже реалізовувати земельну реформ з огляду на результати останнього.
Більше того, відповідь і на перше, і на друге питання заложитиме від того яким саме буде чи може бути той вільний ринок землі сільськогосподарського призначення та у який спосіб він буде запроваджуватися.
Якщо говорити на загально концептуальному рівні, то особисто я схильний думати, що в Україні повинен бути вільний ринок обігу землі сільськогосподарського призначення. Але яким повинен бути цей ринок (обсяги земельної власності, механізми купівлі-продажу, способи експлуатації, інструменти контролю за належним використанням, запобіжники проти можливх зловживань тощо) – все повинно чітко регламентуватися законодавством і функціонувати в інтересах всього суспільства, а не лише потенційних аграрних баронів.
До речі, тут також варто поміркувати над тим, чи не призведе земельна реформа до того, що на додачу до «олігархів», які у результаті приватизації 90-х років минулого століття заволоділи промисловими об’єктами, в Україні виникнуть ще й «магнати», які сконцентрують у своїх руках всю земельну власність. У контексті ініційованої Президентом України В.Зеленським «деолігархізації» це питання має особливу актуальність і гостроту.
Отже, особисто я є прихильником запровадження ринку землі в Україні. Одначе, треба усвідомлювати, що жодних «вільних ринків» у світі не існує, і всі «ринки» насправді в той чи інший спосіб регулюються. Особливо коли йдеться про ринок землі. Словом, мало просто запровадити ринок землі, треба ще запровадити й відповідне регулювання цього ринку.
Отже, пріоритетною задачею земельної реформи має бути створення передумов не для виникнення, борони боже, «земельних магнатів», а для розвитку фермерських господарств та економічного зростання. З огляду на це, особисто я схильний думати, що володіти землею в Україні, повинні ті люди, які на ній працюють. Я категорично проти щоб була надмірна концентрація землі; проти того, щоб сформувалися латифундисти, які володітимуть землею, на якій працюватимуть безземельні наймити. Також я категорично проти того, щоб земля стала об’єктом для фінансових спекуляцій, коли її будуть купувати і продавати не з метою сільськогосподарського виробництва, а задля отримання спекулятивних прибутків.
Наскільки запропонований нинішньою владою варіант проведення земельної реформи відповідає висловленим вище критеріям предмет іншої предметної дискусії.
Щодо другого питання, а саме - доцільності чи недоцільності проведення референдуму перед запровадженням в Україні ринку землі, треба зазначити, кілька моментів.
По-перше, у В.Зеленського і «Слуг народу» була передвиборча обіцянка запровадити в Україні вільний, прозорий ринок землі і наразі вони намагаються її виконати. Також за ринок землі виступали «Європейська солідарність» та «Голос».
Ю.Тимошенко та «Батьківщина» виступали за продовження мораторію на продаж землі та надання дрібним та середнім фермерам можливості викуповувати землю за рахунок дешевих кредитів від держави.
За вирішення питання щодо запровадження ринку землі лише після референдуму виступав на президентських виборах Ю.Бойко. З огляду на це, не дивно, що найбільше прихильників проведення референдуму щодо земельного питання соціологи відзначають якраз серед виборців Ю.Бойка та ОПЗЖ.
З точки зору політичної теорії, можна сказати, що, підтримуючи ту чи іншу політичну, силу виборці схвалювали відповідні передвиборчі програми, а відповідно й ті їхні положення, які стосувалися ринку землі. Себто, якщо на президентських та парламентських виборах перемогли ті сили, які виступали за ринок землі, то це означає, що ідея запровадження ринку землі підтримується громадянами.
Втім виявляєтся, що є нюанси.
Соціологічні опитання демонструють, з одного боку, дуже низький рівень поінформованості громадян щодо майбутньої земельної реформи та дуже високий рівень несприйняття ідеї відкриття ринку землі, з іншого боку.
Фактично маємо цікаву колізію: з одного боку виборці підтримують політичну силу, яка у своїй програмі виступає за ринок землі, з іншого, як виявляється, – не підтримують реалізацію цього положення передвиборчої програми. Парадокс та й годі.
Тут заради справедливості треба зазначити, соціологічні дослідження демонструють, що найбільше прихильників запровадження ринку землі наразі є серед симпатиків чинного Президента України В.Зеленського (суттєво більше у порівнянні навіть з виборцями інших політичних сил, які виступали за ринок землі – ЄС та «Голос»). Найбільше ж прихильників ідеї проведення референдуму щодо земельного питання, як вже згадувалося вище, наразі у лавах виборців ОПЗЖ та «Батьківщини».
З огляду на цю колізію, легітимізувати земельну реформу винятково посиланням на результати виборів може бути проблематичним. Тож нема нічого дивного, що виникає ідея з референдумом, тим більше, що сам В.Зеленський мав у своїй передвиборчій програмі не лише положення про ринок землі, але й пункти про народовладдя та пряму демократію.
З точки зору теорії, референдум - найкращий варіант вирішення резонансних і контроверсійних питань у суспільстві. Принаймні, теоретично. Це інструмент прямої демократії, який буде сприяти тому, що всі суб’єкти будуть вмотивовані пояснити свою позицію і суспільство стане більш проінформованим і здатним схвалити зважене рішення.
Кумедно дивитися на недолугі спроби дискредитувати ідею проведення референдумів відсилкою до «Брекзіту», який так люблять наводити антидемократично налаштовані противники прямої демократії (якщо судити з реакції на закон про народовладдя, таких, як не парадоксально, виявилося чимало чомусь у лавах «Європейської солідарності»). По-перше, приклад «Брекзиту» більш ніж дискусійний, а по-друге, не треба забувати, що Україна здобула державний суверенітет також внаслідок референдуму. Словом, якщо народ підтримує не вашу точку зору, це не означає, що народ помиляється. Можливо помиляєтеся ви.
Більше того, чинним законодавством вже передбачено проведення референдуму - лише за його результатами буде вирішуватися питання про набуття права власності на українську землю сільськогосподарського призначення для іноземців. Це не є дискусійним питанням, це визначено чинним законодавством. Отже, референдум щодо землі таки має бути.
З огляду на це, не викликають подиву ініціативи Юлії Тимошенко, яка нещодавно проводила під Києвом збори ініціативної групи за участі фермерський асоціацій та профспілок щодо проведення всеукраїнського референдум стосовно земельної реформи. Наразі питання референдуму пропонується сформулювати наступним чином: «Чи підтримуєте ви заборону продажу земель сільськогосподарського призначення будь-кому, крім держави Україна?»
Наскільки я розумію йдеться не про заборону ринку землі як такого, а лише про те, щоб землю сільськогосподарського призначення у бажаючих її продати викуповувала держава.
Також, свого останнього слова щодо земельної реформи не сказав і Конституційний суд України. До речі, свою роль Конституційний суд України може відіграти і щодо згаданої вище ініціативи стосовно проведення референдуму, оскільки чинним законодавством чітко визначено, що референдуми не можуть проводитися з тих питань, які звужують конституційні права громадян. Оскільки, права власності є конституційним правом, то ініціаторам референдуму треба дуже ретельно підійти формулювання питання, щоб потім Конституційний суд не міг його заблокувати.
Втім, як би там не було, особисто я схильний думати, що зупинити земельну реформу не вдасться і ринок землі в Україні почне незабаром функціонувати.
І тут чинному Президенту України В.Зеленському та його команді треба усвідомлювати, що противники запровадження ринку землі, наразі вже мають свого політичного провідника в особі Ю.Тимошенко та «Батьківщини» і у разі провалу реформи їхня кількість може суттєво зрости.
Безумовно, побоювання мати негативні політичні (електоральні) наслідки не повинно стримувати бажання нинішньої влади проводити реформи, але усвідомлення ймовірності таких негативних наслідків повинно спонукати владу до максимально виважених і продуманих кроків.
