Почну з цитати з Фейсбуку.
«Могу ли я ненавидеть сильнее? Могу и буду. Ненавижу каждую букву из тех, которыми сейчас пишу. Но пишу, чтобы ВЫ прочли. А еще потому, что на этом языке я могу более эффективно выразить ненависть.
Я ненавижу и проклинаю вас. И российскую культуру с имперским "Хаджи-Муратом" и ницшеанским Раскольниковым, с ее воспеванием несчастья, моральной нечистоплотности и разгильдяйства, и ваши балет и оперу, построенные на унижении и муштре, как в армии. И вашу армию, которую вы в свое время держали в узде страшными пытками, проходами через строй, заградотрядами, а теперь из-за мздоимства превратили в сброд кровожадных убийц, хотя, постойте, она всегда такой и была, как всякая армия, построенная не на идеологии и профессионализме, а на желании убивать и грабить, и выживать, когда тебя объявили пушечным мясом.
Я проклинаю вашу теорию "маленького человека" и диван Обломова (привет, культура!), вашу покорность руке, раздающей оплеухи, ваше раболепие и чинопочитание, вашу неспособность встать и заявить о себе. На декабристах закончилась эта способность. поднять голову и быть человеком. И на Болотной. когда ваших берут в автозаки, вы скандируете "отпускай", когда наших, мы переворачиваем автозаки.
Я проклинаю ваше рабство, которое пошло войной на мою свободу, в мою вольницу, в мой мир согласованного хаоса, в мой теплый океан любви и гнева (по-украински лучше звучит любові та люті).
Я проклинаю ваш извращенный мир, и вашу извращенную жизнь. Например, снохачество только у вас могло появиться. Вы стремитесь к подавлению личности, воли, самого человеческого естества, вы язва этой планеты, ее боль, ее ад. У вас на всю страну есть несколько тысяч честных великих порядочных людей, но их вы уничтожаете и втаптываете в грязь.
Могу ли я ненавидеть сильнее? Могу! И буду! До последнего вздоха!»
Така собі демонстрація філософії образи за Миколою Бердяєвим. Цей яскраво і сильно написаний текст відображає загальний дискурс ненависті до всього російського, зокрема, культури і мови, який панує сьогодні в українському суспільстві. Він цілком зрозумілий і природний, коли вбито десятки тисяч українців і зруйновано десятки тисяч будинків, а деякі міста зрівняно з землею. Проте він є і не цілком адекватним, і неприйнятним.
Адам Міхнік говорив: «Я жодного поганого слова не сказав проти російського народу. Ніколи! Це мій принцип. Я взагалі не говорю погано про народи. Хоч би як погано не вчиняла та чи інша держава — треба поводитися порядно стосовно людей, які там живуть. І завжди сподіватися, що люди переможуть державу. А без росіян ми, поляки, ніколи б не були такими хоробрими.» Навчитися би нам такому ставленню – навіть в сьогоднішніх умовах!
«Інша Росія» – це не «декілька тисяч», а ті 14% росіян, які голосували проти Путіна на виборах, виступали проти російської агресії в 2014 році і виступають зараз. Це вони носили передачі нашим полоненим морякам та іншим політв’язням в тюрми. Це вони допомагають сьогодні нашим біженцям. Це вони відмовляються від участі у війні проти України. Це вони виходять на пікети з антивоєнними гаслами, не зважаючи навіть на цілком реальну загрозу отримати великий термін ув’язнення за це. Адміністративні покарання за ці пікети вже отримало більше 2000 росіян, і вони наражаються на кримінальне переслідування за «дискредитацію» російської армії. А за «фейки» про війну, тобто «розповсюдження наклепницьких відомостей про російські збройні сили», просто за правдиві твердження, що, наприклад, російські військові обстрілюють житлові квартали, одразу порушують кримінальні справи. Можна отримати до 10 років позбавлення волі. Таких кримінальних справ про «фейки» та «дискредитацію» вже близько 200.
«Інша Росія» хоче допомогти нам і потребує нашої підтримки і допомоги. Я певен, що путінська держава буде переможена, і ми маємо бути зацікавлені в тому, щоби зберегти та примножити «іншу Росію», і щоб вона грала значно більшу роль після нашої перемоги в тій країні, яка постане на уламках теперішньої імперії. Північного сусіда ми не можемо змінити, але бажано сприяти його оздоровленню після закінчення війни.
Прокльони на адресу російської культури, як на мене, несправедливі. Вона водночас була й імперською, й антиімперською. Парадоксальним чином це навіть поєднувалось в окремих особистостях. Пушкін, «певец империи и свободы» (Георгій Фєдотов), який написав антипольські поезії «Клеветникам России» та «Бородинська годовщина», водночас немислимий без свободи, яка була однією з його святинь, недарма у підсумковому «Пам'ятнику» він написав:
«…Что в мой жестокий век восславил я свободу
И милость к падшим призывал».
Усі нарікають Йосифу Бродському за його антиукраїнський вірш (який він, втім, ніколи не публікував), але забувають про його відверто антиімперський цикл «Письма к римскому другу», що став найкращим, на мою думку, виразником ставлення його покоління до введення військ у Чехословаччину в серпні 1968 року.
До антиімперської російської культури належали такі російські мислителі, як Петро Чаадаєв, Микола Бердяєв, Георгій Федотов, письменники Лев Толстой, Осіп Мандельштам, Борис Пастернак, Володимир Короленко та інші. Цю традицію підтримували Вячеслав Іванов, Сергій Аверинцев, Григорій Померанц, а сьогодні її блискуче репрезентує Михайло Шишкин. Замість прокльонів значно корисніше було б проведення досліджень імперської та антиімперської течій в російській культурі. Проте слід визнати, що на сьогодні антиімперська течія програла.
Але незрозуміло, чому ми маємо відмовитися від російської культури? Як справедливо зауважив Всеволод Речицький, особливість Росії ще й у тому, що її околиці – культурніші за центр. Саме тому українська культура парадоксальним чином брала участь безпосередньо у формуванні культури метрополії і є її частиною. У ХІХ сторіччі вся «весна народів» була побудована на інкорпорації культури Австро-Угорської імперії, а не на відмові від неї. Це особливо помітно сьогодні в Галичині.
Що ж до мови, то ось свідчення Булата Окуджави про свій спільний виступ перед польською аудиторією разом з великим актором Даніелем Ольбрихським. Із зали прийшла анонімна записка: «Російські принесли Польщі багато зла, і я їхню мову зневажаю...». Відповідь була такою.
«Язык не виноват, – заметил пан Ольбрыхский, –
всё создаёт его неповторимый лик:
базарной болтовни обсевки и огрызки,
и дружеский бубнёж, и строки вечных книг.
Сливаются в одно слова и подголоски,
и глупо упрекать Варшаву и Москву...
Виновен не язык, а подлый дух холопский –
варшавский ли, московский – в отравленном мозгу.
Когда огонь вражды безжалостней и круче,
и нож дрожит в руке, и в прорезь смотрит глаз,
при чём уж тут язык, великий и могучий,
вместилище любви и до, и после нас?»
Як на мене, краще не скажеш.
Проте в Україні збираються вилучити із бібліотек 100 млн. пропагандистських книг. Йдеться про «книжки антиукраїнського змісту з імперськими наративами та пропагандою насильства, проросійської, шовіністичної політики. На другому етапі вилучатимуть літературу російською мовою, видану в Росії після 1991 року. Причому, ймовірно, різних жанрів, у тому числі й книжки для дітей, і любовні романи, і детективи. Це очевидна вимога часу... Вилучатимуть також і класику, бо російські поети та письменники, як Олександр Пушкін та Федір Достоєвський, заклали основи "руского міра"».
Я вважаю, що цей прояв глибокого провінціалізму, про який писав ще Юрій Шерех, буде лакмусовим папірцем, своєрідним тестом на зрілість української нації, чи стала вона сучасною у справжньому значенні цього слова. В політичному сенсі ці варварські дії будуть тільки на догоду державі-агресору. То чи не краще схаменутися?
За матеріалами: https://khpg.org/1608810714
